Андрій родом із Сарненщини, чоловік зараз служить у взводі безпілотних авіаційних комплексів 104-ї бригади з Рівненщини. Втім, перший бойовий досвід він отримав ще в АТО

Історією бійця поділилась пресслужба 104-ї бригади.

Андрій каже, що ще напередодні АТО передчував початок війни. Якось по телевізору побачив, як “зелені чоловічки” захоплювали аеродром в Криму, де він проходив строкову службу. Це стало для нього сигналом, що не можна бути осторонь. Одразу ж пішов до тодішнього військкомату. 

По розподілу потрапив у 80-ту бригаду на посаду кулеметника.

“Брав участь у звільнені Лисичанська, воював біля села Нижнє, Світличне, Тошківка, Кримське. Втрати в нас були, все було. Потім – оборона теплоелектростанцій в місті Щастя. Вже тоді траплялися різні супротивники. Не тільки козачки та сепаратисти, а бувало, що й російські морпіхи та чеченці”, – пригадує військовослужбовець.

Саме тоді він отримав свій позивний Кум, яким його нині кличуть побратими в 104-й бригаді.

Андрій самостійно вчився літати дронами

“25 лютого, на другий день повномасштабного вторгнення, подзвонив своєму знайомому, який служив у рівненській теробороні. Сказав, що хочу до них, бо тоді ж ворог наступав з Білорусі й була загроза, що можуть піти й на Рівненщину. Треба було боронити свій дім, свою Сарненщину”, – розповідає Андрій.

Tак чоловік став розвідником в 60-му окремому батальйоні: “На початку дронів майже ні в кого й не було. Ми тоді самі скинулися з хлопцями по 300 доларів і десь в Чехії замовили Mavic 3. І почали потрохи вчитися ним літати”.

Був поранений із російського “Града”

Потім були виїзди на бойові. Завданням Кума було виводити та заводити групи на позиції. Під час одного з виходів отримав поранення. Тоді ворог цілив по ньому з “Градів”. Це сталося в березні неподалік Табаївки на Харківщині.

“Там було дуже небезпечне місце. Але я хлопців завів цілими й неушкодженими. Тоді ще одна людина від нас відбилась, я по нього пішов, знайшов в цих корчах, привів, і вже після того мене поранило. Прилетіло в ногу. По рації доповів, що задачу виконав, сам поранений, але буду виходити сам і зрештою вийшов”, – ділиться воїн.

Але, каже чоловік, зовсім не це поранення його сьогодні болить, а згадка про полеглих побратимів: “Не раз доводилося евакуйовувати мертвих. Найважче, коли ти вранці ще каву з ним п’єш, а ввечері несеш його тіло. Це добре, якщо є можливість винести, бо дуже важко, коли знаєш, де лежить, а забрати немає як. Всі ж хочуть додому: і мертві, і живі”.

Андрій впевнений, що на війні страх присутній завжди, незалежно від кількості бойових виходів. Він допомагає вижити. Єдине, що з часом змінюється – це рівень цього страху. А ще, додає воїн, з часом страх допомагає навчитися думати швидко, бо хто швидко думає, той і виживає.

Порівнюючи свій перший досвід в АТО і повномасштабну війну, Кум каже, що зараз для нього значно більший стимул тримати зброю в руках: “Сьогодні мені очевидно, що ми б’ємося за своє життя. Не за територію, а за те, щоб вижити”.

Окрім того, він має ще іншу мотивацію не припиняти боротьбу: “По-перше, я присягу давав. Ти дав слово – і мусиш його стримати. По-друге, у мене є сім’я, у мене є двоє дітей, у мене є хрещеники, племінники. Діти – це найголовніше. Я не хочу, щоб вони на собі сповна відчули ту війну”.

Нині Андрій несе службу в взводі безпілотних авіаційних комплексів.