Бойовий шлях костопільчанина Івана Шваї (Баса) розпочався восени 2016 року зі Світлодарської дуги, де він приєднався до 1-ої окремої штурмової роти Добровольчого українського корпусу під командуванням 21-річного Дмитра Коцюбайла (Да Вінчі). Відтоді аж до загибелі легендарного Да Вінчі Іван воював з «Вовками Да Вінчі», зараз служить у батальйоні імені Дмитра Коцюбайла. Втративши видатного командира та поховавши багатьох побратимів, не дозволяє собі впасти у відчай, втому та розпач. Бо інакше, каже, ми програємо.

Івана Шваю в Костополі знають як журналіста та активіста Майдану, члена місцевого люстраційного комітету. Колись він мав тут свою групу і грав на бас-гітарі, звідти й позивний – Бас. Уже 9-ий рік Іван на війні. Восени 2016-го через місцевий «Правий сектор» поїхав на Світлодарську дугу. Оскільки раніше проходив строкову службу, адаптуватися було легше, ніж іншим. Невдовзі Іван підписав контракт з ЗСУ і довгий час був стрільцем-кулеметником. Коли волонтери прислали радянський військовий бінокль, Бас дослідив, як правильно вираховувати відстані, і почав коригувати вогонь наших мінометів.

Після двох років служби за контрактом Іван Швая демобілізувався і поїхав додому. Та вже через місяць наш захисник вирушив в Авдіївку, на базу «Вовків Да Вінчі». До початку повномасштабного вторгнення цей підрозділ діяв як штурмова рота Добровольчого українського корпусу. У перші дні вторгнення, маючи власні резерви, перша штурмова рота одразу розгорнулися до масштабів батальйону. А у квітні 2022, уже маючи кілька батальйонів, підрозділ ДУК вступив до ЗСУ.

«До того часу ми жили і боролися завдяки людям та волонтерській допомозі. Їжу, одяг, пальне – це все волонтери привозили. Зброю мали переважно трофейну, здобуту в боях. На нашу кількість людей цього вистачало. Виконували свої завдання та допомагали ЗСУ виконувати їхні. Бувало складно, деяким підрозділам забороняли мати з нами справу і навіть попереджали про покарання, якщо ми з’явимося у зоні їхньої відповідальності. Бувало й навпаки – нас просили допомогти. Ми планували операцію, виконували свою роботу – і виходили», – розповів Бас.

Після формального приєднання до ЗСУ у добробату налагодилося харчове, речове, фінансове забезпечення і з’явилося командування.

«У нашому батальйоні не було чіткої армійської ієрархії, деякі люди могли виконувати  по кілька функцій. Я довго був навідником міномета, потім Да Вінчі призначив мене командиром групи, яка виїжджає на завдання. Наша структура була схожа на структуру сил спеціальних операцій. Коли ми офіційно приєдналися до ЗСУ, стикнулися з перепонами, коли ти не можеш командувати ротою, якщо не маєш освіти та звання офіцера, хоча маєш чималий бойовий досвід. Я був старшим солдатом, потім молодшим сержантом. Та це не завадило мені, молодшому сержанту, мати в оперативному підпорядкуванні офіцерів, бо я мав знання і досвід, а люди зі званнями були без досвіду», – каже Іван.

За роки війни Бас у різний час побував на всіх напрямках фронту, воював на Запоріжжі, Херсонщині, Донеччині, брав участь у Харківській кампанії. Не був лише під Києвом.

«Пам’ятаю, як на Світлодарській дузі я коригував вогонь з допомогою бінокля, вилізши на розвалений дах. У цей момент мене почали обстрілювати, будинок перетворився на решето, а я сиджу нагорі і коригую вогонь. Лише через кілька годин до мене прийшло усвідомлення, що я міг загинути. Летіло все, цегла і шматки шиферу, за кілька сантиметрів від моєї голови свистіли кулі великого калібру, та я не зважав, виконував свою роботу. Страх прийшов пізніше, значно пізніше. І таких ситуацій у піхоті у мене було багато. Маю щось від агностицизму: в конкретного бога не вірю, але розумію, що вища сила є, і вона мене оберігає. Я довгий час був піхотинцем, пережив багато всього – і без поранень. Поховав багатьох побратимів, та ніколи не був свідком загибелі жодного з них. Доводилося збирати тіла, вантажити на машину, вивозити. Коли я про це розповідаю, приходить біль, важко говорити, але це потім. У той момент ти знаєш, що це твоя людина, ти маєш витягнути тіло і відправити додому. Плакати не можеш, бо не зробиш те, що треба, і нікому не допоможеш», – поділився захисник.

У березні 2023 року Герой України Дмитро Коцюбайло загинув, йому було лише 27 років.

«У нас часто запитують, як ми воювали після загибелі Да Вінчі, адже величезна кількість людей прийшли саме до нього, довіряючи саме йому. Але якщо ми піддамося відчаю і суму, як ми будемо воювати? Так ми просто програємо», – стверджує воїн.

Після загибелі командира батальйон його імені розділився. Іван Швая продовжує службу в 1-му окремому штурмовому батальйоні імені Дмитра Коцюбайла. Після нещодавнього нетривалого перебування на Рівненщині він вирушив на Покровськ.

Джерело