На початку війни 22 червня 1941 р. німці мали 6 852 броньовані машини, включаючи танки серії PzI (що доцільніше вважати танкетками) та французькі і чеські трофейні танки. На цей час у РСЧА налічувалося 25 886 танків, включаючи 1 225 танків Т-34 і 636 танків КВ-1 і КВ-2, тобто 1 861 танк, броню якого не могли пробити німецькі танки і протитанкова артилерія. Напередодні війни з СРСР німці взагалі не підозрювали про танковий потенціал СРСР, а про існування танків Т-34 і КВ довідалися безпосередньо на полі бою.

Упродовж 23-29 червня 1941 р. на ділянці Броди – Луцьк – Дубно відбувалася наймасштабніша за всю Другу світову війну танкова битва між Першою танковою групою групи армій «Південь» вермахту і радянськими механізованими корпусами Південно-Західного фронту. З радянського боку у ній брали участь 3 356 (за іншими підрахунками 2500, 4201) танків (5 механізованих корпусів), а з німецького – 728 танків (за іншими підрахунками 600 танків) та САУ (чотири дивізії).

У перші години війни на Південно-Західному фронті несподівано для радянського командування гітлерівці завдали головного удару 1-ю танковою групою Е.Клейста на Луцьк. У випадку розвитку успіху німців у пастку потрапляли три радянські армії, що перебували на львівському виступі — 6-а, 26-а та 12-а. Ламаючи опір радянських військ, наступаюче угрупування вже 23-го червня захопило Володимир-Волинський і розгорнуло наступ на Луцьк, а наступного дня між радянськими 5-ю і 6-ю арміями утворився 50-кілометровий розрив.

Нарком оборони С.Тимошенко віддав наказ про контрудар по противнику, що вклинився в радянську оборону і намагався прорватися на Рівне. Для безпосереднього керівництва цією операцією до штабу Південно-Західного фронту в Тернопіль прибув начальник Генерального штабу Г.Жуков. Планувалося створити пів­нічну ударну групу у складі 22-го, 9-го і 19-го механізованих корпусів та 19-го стрілецького корпусу і південну ударну групу (4-й, 8-й, 15-й мехкорпуси та 37-й стрілецький корпус).

Північній ударній групі з району Луцька, а південній з району Бродів належало вдарити по флангах наступаючого німецького угруповання, розгромити його і вийти в район польського міста Любліна. Сил для цього біло більш ніж достатньо. Крім вказаних мехкорпусів, Південно-Західний фронт мав у своєму складі 24-й і 16-й мехкорпуси, а всього їх було 8 із загальною чисельністю понад 4 тисячі танків, з яких 761 були найновішими (Т-34 і КВ). До речі, вони становили 50 відсотків загальної кількості нових танків Червоної Армії. Німецька група армій «Південь» мала 799 танків, а безпосередньо у Е.Клейста їх було 624. Червона Армія також мала чисельну перевагу в особовому складі, артилерії та авіації.

У результаті раптового німецького повітряного удару по двадцяти трьох летовищах фронту радянська аві­ація втратила в перший день війни понад 250 літаків. Але і після цих великих втрат чисельна перевага авіації фронту була майже п’ятиразовою. На жаль, командування не зуміло її використати. Багато аеродромів прикордонної зони було захоплено у перші години війни.

Не була організована належна повітряна розвідка і взаємодія авіації з сухопутними військами. Радянські танкові з’єднання змушені були вести бої без авіаційного прикриття. Крім того, броньовані частини були дислоковані за сотні кілометрів один від одного і на їх зосередження потрібен був час.

Командуючий Південно-Західним фронтом М.Кирпонос, не чекаючи зосередження всіх корпусів, вирішив завдавати ударів по противнику по мірі їх підходу до лінії фронту. Та ніхто в Ставці і не дозволив би йому «впадати в паніку» і переходити до оборони. Всі спроби начальника штабу фронту генерала М.Пуркаєва заговорити про оборону викликали гнів­ну реакцію головного «політкомісара фронту» Н.Вашугіна. Крім того, на контрударі наполіг генерал армії Г.Жуков.

Прологом цієї багатоденної битви була спроба вже 22 червня контратакувати противника силами 4-го мехкорпусу — наймогутнішого броньованого з’єднання фронту, що за кількістю машин переважало всі німецькі танкові сили групи армій «Південь». Але, будучи розпорошеним і воюючи на фронті понад сто кілометрів, корпусу досягти успіху не вдалося.

Початком битви можна вважати ранок 23 червня, коли в бій вступили підрозділи 10-ї танкової дивізії 15-го механізованого корпусу. Наступаючи на Радехів, командири і бійці діяли грамотно і завдали відчутних втрат 48-му моторизованому корпусу Клейста. На жаль, цей успіх не був своєчасно підтриманий головними силами, а Радехів було знову захоплено німцями.

На другий день вступили в бій частини 22-го мехкорпусу, вдаривши з північного напрямку. Діючи ізольовано, без підтримки авіації й піхоти, їхні бійці, проявляючи ініціативу і героїзм, збили наступаючий темп агресора. Корпус зазнав значні втрати, а його командир, генерал С.Кондрусєв, загинув. Проте перша танкова група, незважаючи на втрати, як лезо ножа продовжувало проникати в радянську оборону.

Зустрівши великий опір у напрямку Луцьк-Рівне, втративши частину живої сили і техніки, фашисти зосередили свої зусилля південніше на 8-й і 19-й мехкорпуси генералів Рябишева і Фекленка.

В найскрутнішому становищі опинився 8-й мехкорпус. В ході перших боїв це добре укомплектоване механізоване з’єднання являло собою три ізольовані групи, які частинами наказав ввести у бій член Військради фронту, корпусний комісар М.Вашугін. Як згадував свідок тих подій, бригадний комісар М.Поппель, Вашугін прибув у корпус з численною свитою — штабістами, охороною, прокурором, головою військового трибуналу. Не вислухавши рапорту командира корпусу, корпусний комісар звинуватив його у зрадництві. Не давши часу ні на розвідку, ні на перегрупування військ, генералу Рябишеву було віддано наказ через двадцять хвилин наступати на Дубно. «Доводилося приймати самовбивче рішення — частинами вводити корпус в бій», — згадував автор спогадів. «Все, що було поблизу — 34-у танкову дивізію і мотоциклетний полк — включили в рухому групу і кинули в наступ вздовж шосе Броди-Дубно». Цей відчайдушний удар був для фашистів несподіваним, група розгромила кілька підрозділів противника і вийшла до міста, де була оточена і, незважаючи на героїчні зусилля танкістів, знищена. Пізніше командир рухомої групи М.Поппель з її залишками вийшов із оточення. Вашугін же, усвідомивши скоєне, застрілився.

27 червня 1941 р. наступ 9-го і 19-го мехкорпусів призупинився. Їх авангардні частини були майже знищені і відрізані на відстані до 10 км від решти сил, змушених відступити. 29 червня радянське командування наказало механізованим корпусам відходити. Наступного дня розпочався загальний відступ, який більше нагадував утечу. До 1 липня 1941 р. мехкорпуси Південно-Західного фронту були практично знищені. 22-й корпус зберіг бл. 10 % танків, 8-й та 15-й – до 15 %, 9-й та 19-й – бл. 30 %.

У цій битві радянські корпуси втратили 3464 танки з 4201 (за іншими підрахунками 2500, 3 356). Німецькі втрати були значно меншими – 260 бойових машин. Більшість цих танків та САУ після ремонту знову перебувала в бойовій готовності.

Та найстрашніші й найжахливіші втрати людські, адже тут бійці гинули ще й за наказами головнокомандувачів. Отож на полі бою між Бродами, Луцьком і Дубном екіпажі сотень підбитих радянських танків змушені були або підривати себе, або стріляти у скроню. Коли танкісти, нерідко у вигляді живих палаючих факелів, вистрибували з танків, їх «косили» свої, виконуючи ворошиловський наказ.

Жодної зі своїх цілей радянські сили у цій битві не досягнули. Незважаючи на кількісну перевагу, вони повернулися до лінії давнього радянсько-польського кордону. Вже через декілька днів німецькі війська прорвали нашвидкуруч організовану лінію оборони та 10 липня вступили до Житомира

Як же так сталося, що, роками готуючись до війни, витрачаючи на військову техніку колосальні кошти (а не слід забувати, що кожен побудований танк — це не одна розорена колективізацією голодна селянська сім’я), тодішнє військове командування так бездарно всім цим розпорядилося?

Серед причин танкового погрому 1941 року слід виділити такі:

1) Відсутність розвідки і чітко налагодженої взаємодії військ.

Для ілюстрації можна навести фрагмент тексту бойового донесення командира 43-ї танкової дивізії полковника Цибіна: «Дивізія, здійснивши безперервний тридобовий марш, досягла вказаного рубежу. Подальший вихід в район зосередження командиром корпусу було затримано на добу через незрозумілу обстановку і необхідність підтягнути війська…Під час здійснення маршу дивізія мала великі труднощі із запчастинами і пальним, котрі доводилося розшукувати на відстані 150-200 кілометрів від військ …Протягом маршу ніякої інформації від вищих штабів про ситуацію на фронті штаб дивізії не мав… О 6-й годині 26 червня танкова група дивізії виступила із завданням розгромити угруповання противника в районі Дубно. Під час проходження міста Рівне наша колона була піддана бомбардуванню противником з повітря. Артилерія дивізії, що рухалася на тракторній тязі зі швидкістю 6 кілометрів за годину, була ще в дорозі і на початку нашої атаки відкрити вогонь не могла. В нашому розпорядженні не було жодного літаковильоту, тому отримати хоч якісь дані про те, що діється в глибині оборони противника, штаб дивізії не міг, в той час як німецька авіація повністю панувала в повітрі».

А ось свідчення майбутнього маршала Ротмістрова про ці події: «Механізовані корпуси Південно-Західного фронту вступили в цю битву після 200-400-кілометрового маршу в умовах панування в повітрі німецької авіації. Введення в бій цих корпусів здійснювалося без належної організації наступу, без розвідки сил противника і місцевості. Була відсутня авіаційна та артилерійська підтримка. Тому противник міг відбивати атаки наших військ почергово, маневруючи частиною своїх сил і одночасно продовжуючи наступ на неприкритих нами напрямках».

2) Плутанина в підпорядкуванні радянських танкових підрозділів і частин, коли військам віддавалися суперечливі взаємовиключні накази зі штабу фронту, штабу армії і штабу корпусу.

Ось як про це згадував командир 32-ї танкової дивізії 4-го мехкорпусу полковник Пушкін: «23.06.41. Дивізія отримала наказ у взаємодії з 8-ю танковою і 81-ю мотострілковою дивізіями оточити і ліквідувати противника в районі Немирова. Не пройшовши і 30 кілометрів, вона отримала інше завдання — ліквідувати танки противника в районі м. Великі Мости. Колону дивізії довелося розвертати по дорозі на 180 градусів. Після прибуття до м. Великих Мостів дивізія танків противника не виявила. О 17-й годині отримано новий наказ — ліквідувати авіадесант і 300 танків противника в районі Кам’янки Струмилової. Дивізія почала виконувати наказ, але й там противника не виявила, в Кам’янці Струмиловій були наші частини. За добу танкові полки дивізії зробили марш 100 кілометрів…».

Отримуючи все нові і нові накази, 4-й мехкорпус, кружляючи в пошуках противника в трикутнику поблизу Львова, наїздив до 400 кілометрів за п’ять днів. А згадуваний раніше 8-й мехкорпус через плутанину в підпорядкуванні, виконуючи накази різних інстанцій, протягом трьох днів війни «накрутив» в сумі 500 кілометрів безцільних пересувань уздовж лінії фронту на ділянці Львів — Броди, долаючи кілька річок з болотистими заплавами і долинами, залишаючи там загрузлу техніку.

В результаті цих «горе-маневрів» найкраще укомплектовані і підготовлені корпуси залишали на дорозі понад 30 відсотків наявної бойової матеріальної частини, а 8-й мехкорпус втратив до 50 відсотків техніки. Через спекотну погоду частіше виходили з ладу двигуни. Курява на піщаних дорогах змушувала не рідше ніж через годину промивати масляні фільтри, але цих елементарних технічних норм майже ніхто не дотримувався. Найчастіше ж танки зупинялися, тому що закінчувалося пальне.

3) Недосконала структура й організація механізованих корпусів.

4-го липня 1940 року постановою Ради Народних Комісарів СРСР затверджувалась нова штатна організація мехкорпусів-гігантів, кількість танків у яких повинна була становити понад 1000 машин, а особовий склад налічував би 36 тисяч. Корпус, крім того, мав на озброєнні сотні автомашин, бронеавтомобілів, мотоциклів і тракторів. Теоретично така маса людей і техніки могла пройти повз одну точку за сім діб, але на практиці це тривало значно довше. Техніка рухалася з різною швидкістю і доводилося або «повзти по-черепашому», орієнтуючись на найповільніших, або залишати трактори і автомобілі в далекому тилу. Використати такий корпус в обороні було неможливо, бо тисячі машин були зручною ціллю для ворожої авіації. А без машин з пальним, запчастинами і боєприпасами танки нічого не були варті. В умовах українського Полісся зі слаборозвиненою сіткою доріг і заболоченою місцевістю корпуси ставали неповороткими, втрачали маневреність, створюючи численні затори на дорогах, збільшуючи хаос і безлад.

4) Непрофесіоналізм вищого командування Червоної Армії.

«Головною причиною катастрофи 1941 року стала не раптовість німецького нападу, а переваги вермахту у бойовій підготовці, у стратегічному, оперативному і тактичному мисленні німецького командного складу та високий рівень організації і взаємодії військ агресора», — зазначив у своїй роботі воєнний історик В.Бешанов. Загальновідомо, що у 1937-38 роках Сталін знищив професійні командні кадри, які могли б уміло командувати у майбутній війні. Репресовані воєначальники, на відміну від молодих вихованців, що пройшли «сталінську селекцію», насамперед відрізнялися ініціативою, самостійністю мислення. «Нова генерація» вищих командирів на це була не здатна і в перші дні війни розгубилася. Це було помітно з дій перших осіб округу. Постать «головного фронтового комісара» Вашугіна взагалі не потребує коментарів. Віддаючи ж належне героїзму і самопожертві тодішнього командувача фронтом. Процитую спогади К.Рокоссовського, де він змальовує його останню зустріч з М.Кирпоносом 14 липня 1941-го року в штабі фронту в Броварах: «Зустріч з командуючим фронтом справила на мене тяжке враження… Він був помітно пригнічений, слухав неуважно… По телефону віддавав вказівки, в яких ішлося про «рішучі контрудари» силами то однієї, то двох дивізій. Я помітив, що він не питав при цьому, чи можуть ці дивізії контратакувати. Складалося враження, що командувач не хоче глянути в обличчя фактам». Як бачимо, оновлений вищий командний склад Червоної Армії, до якого належав і генерал Кирпонос, хоч і мав досвід бойових дій у Китаї, Іспанії, на Халхін-Голі та радянсько-фінській війні, але тоталітарний режим створив таку атмосферу страху, зашореності та безініціативності в армії, підготував такий командний склад, який по-іншому діяти і не міг у перші дні війни.

Своєрідним лакмусовим папірцем якості війни, яку вела Червона Армія, була ефективність використання танків. «Перші танкові операції росіян закінчувалися повним провалом, — згадував у своїх спогадах німецький генерал Меллентін. — Щільними масами танки зосереджувалися перед фронтом німецької оборони. В їх русі відчувалась невпевненість і відсутність будь-якого плану. Вони заважали один одному, наштовхувались на наші протитанкові гармати, а у випадку прориву наших позицій припиняли рух і зупинялися, замість того щоб розвивати успіх… Нам здавалося, що росіяни створили інструмент, котрим вони ніколи не навчаться володіти…»

Таким чином, танковий контрудар Червоної Армії на західноукраїнських землях влітку 1941 року не вийшов концентрованим. Це був, образно кажучи, удар не кулаком і навіть не розчепіреною п’ятірнею, а поштовхи окремими пальцями.

Проблема ефективного використання танкових частин залишалася болючою протягом усієї війни. Навесні 1942 року, наступаючи під Харковом, радянські війська за лічені дні втратили значну перевагу в танках над противником. На прохання Військової ради фронту про допомогу Сталін відповів: «Якщо ви не навчитеся краще управляти військами, то вам не вистачить усього озброєння, що виробляється в державі…»

20 вересня 1942 року у Ставці Верховного головнокомандування відбулася нарада, на якій розглядалася проблема ефективного використання танкових під­роз­ділів і частин, але до кінця її вирішити так і не вдалося.

«Дубенський синдром» виявився довготривалою застарілою хворобою. Вищий командний склад Червоної Армії та її танкові війська довго і болісно набували бойового досвіду, часто всупереч порядкам тодішнього режиму. У післявоєнний період через замовчування і відверту неправду знакові події минулої війни не були належно й об’єк­тивно висвітлені. Ще й досі в літературі і пресі зустрічаються публікації, де йдеться про колосальну перевагу вермахту над Червоною Армією влітку 1941 року як головну причину поразок початкового періоду війни. Правда ж у тому, що агресор створював перевагу в живій силі і техніці тільки на вузькій ділянці фронту. Брати лише кількісні показники при оцінці бойових дій не варто, бо на війні воюють не числом, а вмінням. Сконцентрована зброя і техніка, правильно і в потрібний момент застосована проти головних сил противника, є запорукою воєнного успіху. Якщо ж цього нема, то вона перетворюється на тягар для військ (її потрібно вивозити, евакуйовувати, а то й знищувати, щоб вона не дісталася ворогові), а потрапивши до рук противника, використовується проти своїх.

Сталінський режим не спромігся використати свій потужний збройний і технічний потенціал та організувати ефективну оборону на початку війни. Кривава драма розтягнулася на довгі чотири роки, а перемога була оплачена величезними жертвами.