Військовий з ТЦК розповів, як ледь не загинув від вибуху, та пояснив чому йому в спину не кричать «іди воюй», а його побратимам доводиться це чути

Солдату Антону Баранцову з Семенівки 29 років, з яких чотири він служить у Збройних Силах України. За цивільною професією він електромонтер, а у 2020-му році вирішив укласти контракт на військову службу терміном 3 роки, які продовжились через війну.

Для служби обрав 72-гу окрему механізовану бригаду (ОМБр) імені Чорних Запорожців, де на той момент проходив військову службу його батько. Перший бойовий досвід здобув в ООС на Авдіївській «промці», потім брав участь у бойових діях під Волновахою.

Про бойовий шлях воїна з Кременчуцького району розповідає пресслужба Полтавського обласного ТЦК та СП.

Повномасштабне російське вторгнення Антон зустрів у складі свого підрозділу на Київщині. Він розповідає, що про майбутній наступ російських військ знали, а тому упродовж тижня перебували в повній бойовій готовності.

До столиці прибули вночі 24-го лютого — за годину до того, як полетіли перші ворожі ракети.

Тоді був страх, зізнається воїн: не розуміли, як розвиватиметься далі російський наступ. Та і протистояти ракетним обстрілам — завдання не для піхоти. Увечері підрозділи 72 ОМБр зайняли позиції в районі Ірпеня — поруч з мостом через річку Ірпінь, який підірвали, щоб не допустити наступ російських військ на Київ.

— Коли почалося, був страх. А перший бій був на адреналіні вже. Я був водієм МТЛБ, оснащеної зенітною установкою (ЗУ). Але її ми використовували не за призначенням, а для стримування ворожих штурмів. За два роки участі в ООС я такого жодного разу не бачив: там був штурм раз на два-три дні, а то й на тиждень. А в Ірпені просто навала, росіяни перли тисячами — на бронетехніці, на танках. Їх було значно більше, ніж нас. Але в нас вже не було страху. Було розуміння, що маємо роботу і її треба робити. Як кажуть, роби що маєш і хай буде, що буде, — згадує військовий.

Після того, як Силам оборони України титанічними зусиллями вдалося відкинути армію російських окупантів за межі Київщини, 1-й батальйон 72 ОМБр, в лавах якого проходив військову службу солдат Баранцов, наприкінці квітня 2022 року передислокували на Харківщину.

Батальйон мав стати ударною силою українського контрнаступу на окуповану Козачу Лопань. Та потрапив під прицільний вогонь ворога, зазнав суттєвих втрат та був передислокований. Антон тоді отримав контузію, і поки відбувалося поповнення особовим складом та бойове злагодження, встиг пройти лікування в медчастині.

Наступним місцем виконання бойових завдань стала Луганська область. В район Сєвєродонецька «Чорні Запорожці» прибули у червні. Підрозділи зайняли позиції між Лисичанськом та Сєвєродонецьком, а екіпаж Антона Баранцова виконував бойове завдання на Лисичанському НПЗ, щоб на його територію не зайшов ворог.

Потім його підрозділ передислокували на Бахмутський напрямок, де він з побратимами тримав позиції до вересня. У жовтні новим місцем виконання бойових завдань став Вугледар.

— У мого екіпажу було завдання зупиняти штурми противника. Наша великокаліберна зброя здатна за 30 секунд вистріляти 250 патронів. Працювали на придушення. Утримували позиції на цьому напрямку декілька місяців. І щоденно відбивали по декілька штурмів. Тоді ще Водяне було наше. Назавжди запам’ятав день 23 лютого 2023 року. Ми виїжджали відбивати штурми тричі з 9-ї ранку до опівдня. Кожну годину росіяни тоді штурмували, хвиля за хвилею. О 13-й годині нас засік «Орлан». І в бліндаж, де ми перебували, було пряме влучання, — розповідає солдат.

Їх техніка була замаскована в лісосмузі, а за кількадесят метрів від неї у підземному сховку перебували шестеро військовослужбовців. Потужний прицільний вибух став смертельним для двох з них, інші отримали поранення різного ступеня тяжкості. Двоє воїнів внаслідок вибуху втратили верхні кінцівки. Один з них — Антон Баранцов.

— Отримав контузію середньої тяжкості, ліву руку відірвало по плече, важке осколкове поранення ноги, і ще один осколок зупинився під ключицею. Першу допомогу надавав сам собі. Наклав два турнікети — на руку і на ногу. Лежав чекав на евакуацію дві години. Якщо чесно, вже думав, що жінці доведеться капусняк варити та пиріжки пекти. Тому що ми лежали поранені, а нас продовжували «крити». Не сподівався, що нас хтось витягне. Та слава Богу, побратими змогли пробитися й евакуювали, – згадує воїн своє поранення.

Антона та його поранених товаришів вдалося вчасно доставити на точку евакуації. Попереду був стабпункт, госпіталі, лікарні, багатомісячне лікування та протезування в Польщі.

Зрештою солдат пройшов ВЛК та був визнаний придатним для служби у тилових підрозділах. У січні 2024 року його перевели до Третього відділу Кременчуцького районного ТЦК та СП в селище Семенівку. Відтепер у його обов’язки входить, зокрема, й оповіщення військовозобов’язаних.

— Люди, з якими ми говоримо, бачать, що я з протезом. Мені не кричать «іди воюй», але хлопцям, що зі мною — кричать. Хоча вони всі переведені до ТЦК після бойових поранень. Я розумію, що кожна жінка, кожна мати бояться відпустити свого чоловіка, сина, батька на війну. Однак у нас зараз триває велика війна, яку не ми розв’язали, але нам випало її завершувати. Тому на Захист України мусить стати кожен чоловік — іншого шляху перемогти окупантів немає. Я бачив, що росіяни творили під Києвом, на Харківщині — їх треба зупинити раз і назавжди, — наголошує солдат Антон Баранцов.