«Якщо ти любиш свою родину, своїх дітей, то маєш йти їх захищати…Росіяни приходять і знищують усе. Невже людям не доходить, що вони вже нічого не зможуть зробити, коли сюди дійде ворог? Треба бити його якнайдалі від власного дому», – говорить 56-річний сержант з позивним «Отаман», який пройшов скрізь пекло війни
Серед військовослужбовців Полтавського районного ТЦК та СП є військовий з позивним «Отаман». Це псевдо він отримав не лише за козацькі вуса та кремезну статуру — до повномасштабної війни Олександр Бойко був справді був отаманом Свистунівського козацького куреня. Нині ж 56-річний сержант — військовослужбовець Восьмого відділу Полтавського районного ТЦК та СП.
До війни Олександр Бойко займався власним фермерським господарством — вирощував агропродукцію, розводив рибу в ставку. Після строкової служби, яку проходив у далекому 1986 році, навіть не думав, що колись знову доведеться повернутися до війська. Та все змінило 24 люте 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення РФ.
— Я швидко привів до ладу усі справи, зібрався та вже 1 березня прийшов у ТЦК в Машівці, де мобілізувався до ЗСУ. Хоча не дуже хотіли брати, бо 53 роки, болячок вистачає: гіпертонія, цукровий діабет, вага 140 кг. Щоранку роками мушу випити жменю таблеток. Та все одно ж треба захищати Батьківщину — хто, як не ми? А не думав про складнощі, треба — та й пішов, – розповідає сержант Бойко.
Спочатку його зарахували до роти охорони Восьмого відділу Полтавського районного ТЦК та СП. Та за декілька днів у Машівку приїхали представники окремого зведеного штурмового загону «Одін» і Олександру Бойку запропонували долучитися до його лав. Погодився.
— Свідомо обрав штурмовий загін. Там багато знайомих вже було. Ми з хлопцями з військкомату разом пішли. Розумів, що це може бути квиток в один кінець. Але що було робити? — згадує сержант перші дні війни.
Сформований штурмовий підрозділ відправили на злагодження у навчальний центр на Чернігівщині. Упродовж трьох тижнів Олександр Бойко разом з іншими бійцями зведеного загону згадував ази військової науки: поводження зі зброєю, вогнева підготовка, тактична медицина, інженерна підготовка, тактика — у тому числі навички штурмових дій в різних умовах місцевості та забудови.
— Звісно, мені було важко з такою вагою. Але мав мотивацію, чому я там. І хлопці були поруч — не міг же я їх підвести. Розумів, якщо один дасть слабинку — буде важко усім. А це мої друзі, ми ж не можемо один одного підводити, – розповів сержант.
Взвод Олександра Бойка після проходження бойового злагодження був направлений для виконання завдань на Сумщину поруч з російським кордоном. Їх задачею було утримувати позиції, запобігаючи можливому проникненню ворожих ДРГ. Обстріли траплялися регулярно, але безпосередніх бойових дій в той період вести не доводилося, зазначає сержант.
Та невдовзі цей «спокій» був з надлишком компенсований на наступному місці виконання бойових завдань — на околицях Лиману, в Серебрянському лісництві.
— Перший штурм наш був якраз на Великдень. Отримали наказ штурмувати позицію, яку зайняли росіяни. Заходили лісом декілька кілометрів. Несли тільки боєкомплект та воду — їжі не брали. Розраховували на 4-5 хвилин бою, а він тривав більше 20-ти. Ми взагалі очікували в іншому місці зустріти противника. Йшли лісом, і один з наших побачив, що ледь не зайшли в пастку. З лівого боку практично пройшли російську позицію і вони могли взяти нас у кільце, влаштували засідку. Їх було близько 80, а нас 27. Та ми все одно відбили те, що мали відбити, – згадує Олександр Бойко.
Коли у бійців закінчився БК, довелося відходити, щоб поповнити запас. Потім «Отаман» та п’ятеро його товаришів повернулися на позицію. Намагалися забрати тіла побратимів, які загинули безпосередньо біля ворожих окопів. Та без успіху — противник не підпускав, постійно обстрілювали мінами, робили скиди з дронів. Так ушістьох вони три доби трималися на позиції без їжі та з мінімальним запасом води.
Олександр запевняє, що тоді страху за себе не відчував. Хвилювався за те, щоб виконати завдання, та за своїх побратимів. Штурмові дії були не найскладніші, пояснює воїн. Важче стало, коли позиції, які щойно вдалося захопити, росіяни почали щільно накривати мінами, а над головою постійно висіли ворожі дрони. Скидали не тільки вибухівку, а й газові гранати. Рятувалися за допомогою зволоженої тканини, яку накладали на обличчя, згадує Олександр.
— Коли нашу позицію почали обходити з боку болота, я і старшина перекинулися на той бік, щоб нас не взяли в кільце. Робили все холоднокровно, бо там гарячитися не можна — якщо емоції візьмуть верх, або будеш тікати, а то вже все. Ми трималися, бо дуже хотілося, та й хочеться зараз, Перемоги, щоб на нашій землі не було окупантів. Настрій такий є й зараз, та здоров’я вже взагалі немає після бойових травм, — зазначає «Отаман».
Він згадує, що тоді його підрозділ утримував ту позицію під Лиманом декілька тижнів. Щоб трохи перепочити мінялися з побратимами раз на 3-4 дні — була можливість відійти на декілька кілометрів у тил, щоб відіспатися, прийняти душ та попрати одяг. За два тижні по тому під час чергової ротації Олександр Бойко отримав контузію та поранення.
— Брав з собою із дому рушницю, щоб збивати дрони. І так виходило, що де дрон зникає, туди насипають їхні міномети. Коли вкотре нас почали інтенсивно крити, я був біля окопу. Поруч розірвалися три міни. Більш-менш був цілий, але увесь опух, нудило й голова паморочилася. Хлопці кажуть, поки ти ще можеш йти, ми тебе виведемо, бо потім вже чи зможемо винести. Допомогли вийти — лісом кілометрів 5 йшли. І ту всю дорогу мінами нас крили та дрон над головою кружляв. Заляжу, перечекаю — вроді тихо. Починаю йти — знову. Але зміг вийти до нашого «запасного» району, а там вже машиною вивезли в Лиман, а звідти у Краматорськ… Лікували в декількох госпіталях, поки не повернувся до Полтави, — згадує сержант.
Після декількох місяців лікування та реабілітації Олександр Бойко повернувся в підрозділ, з якого починав службу — до Восьмого відділу Полтавського районного ТЦК та СП в Машівку. Після контузії стан здоров’я вимагає постійного лікування, тож періодично йому доводиться лікуватися у військовому госпіталі.
Поки що «Отаман» не розглядає можливість звільнення з лав ЗСУ за станом здоров’я, бо бачить, що цивільні чоловіки не надто поспішають ставати на захист України.
— Не хочуть чоловіки йти сюди, захищати свої сім’ї — матерів, дітей, жінок. Вони навпаки за своїх жінок ховаються. Не знаю, як у них совісті вистачає! Я так не можу, – каже 56-річний воїн.
Серед обов’язків «Отамана» в ТЦК, окрім охорони, є ще й оповіщення громадян. Під час оповіщення доводиться багато спілкуватися з військовозобов’язаними, перевіряти їх документи, виписувати повістки на уточнення даних чи проходження ВЛК.
Найскладніше, відзначає сержант, це коли люди не розуміють, що таке військовий обов’язок, починають скандалити, ображати, принижувати та часто питають, чому він сам не воює.
— Настільки в душі обідно, що я і за себе, і за них воював, проливав кров, а вони мало того що ховаються, так ще й незадоволені: «Морди повід’їдали, йдіть самі воюйте». То ідіть самі та повоюйте — ми своє вже відвоювали! Якщо ти любиш свою родину, своїх дітей, ти маєш йти їх захищати… Росіяни приходять та знищують усе. Невже людям не доходить, що вони вже нічого не зможуть зробити, коли сюди дійде ворог? Треба бити його якнайдалі від власного дому. Тоді, коли ми з хлопцями все кинули й пішли в ЗСУ, ніхто з нас не зважав на свій страх — як можна думати про особисте, коли мова йде про виживання країни? Якби ніхто з нас не став тоді у стрій, тут би зараз було набагато гірше та страшніше, бо ворог би докотився дуже швидко. Тому кажу кожному: та будь ти мужиком, зберися та піди виконай свій обов’язок — і перед країною, і перед рідними, і перед собою, – каже сержант Олександр Бойко.
