У 2014-му вона була волонтером, у 2015-му — водієм-санітаром у 28-й бригаді. Демобілізувалася, повернулася до роботи викладача, професора. Тоді мало хто з її співробітників знав, що ця жінка — не тільки старший науковий співробітник, економіст, кандидат наук, а солдат Збройних Сил України.
Кореспонденту АрміяInform Оксана Чорна розповіла про те, що їй довелось пережити за ці роки.
Вивозила поранених під час найстрашніших боїв під Лисичанськом
Сама Оксана про ці дні згадує з усмішкою:
— Я спробувала повернутись до цивільного життя у 2017 році. Демобілізувалась, почала працювати в Академії наук, але я так і не змогла перейти з військового на цивільне життя. Це дійсно важко: тут ти рятуєш людей, вивозиш поранених, а там паперова робота… Я вирішила, що маю щось змінити.
Оксана почала волонтерити — їздила до своїх хлопців, які стояли поблизу Волновахи. Оскільки в неї були права категорії С, ганяла вантажівки, вивозила поранених.
Так сталося, що її запросили в університет в Омані. З літа 2017-го вона там працювала професором економіки y Modern College of Business and Science в Маскаті. І в березні 2022 року повернулася в Україну після початку широкомасштабного вторгнення, кинувши все.
— Чоловік пішов служити до свого підрозділу, а я — бойовим медиком в 57 бригаду. Тоді тривали бої поблизу населених пунктів Тошківка, Новотошківка, Лисичанськ. Я вивозила поранених. Як на мене, це були найстрашніші бої за весь час широкомасштабного вторгнення. Потім була оборона Херсона, Бахмута, згодом Авдіївки. Було дуже важко.
Там було дуже мало наших, артилерії, в той час, як у них стріляло все — танки, «стволка», реактивні системи. Правда, КАБів ще не було, зате «нурси» (некерована авіаційна ракета (НАР) — застаріле позначення авіаційних ракет як НУРС від російського «неуправляемый реактивный снаряд». — Авт.) постійно прилітали. А це штука неприємна: тонкий, довгий, як голка, летить і градусів під 80 втикається.
«Подушки диванні в машині були всі просякнуті кров’ю»
Оксана тоді їздила на білому Mercedes Sprinter. То була пригнана з Польщі звичайна «швидка», пофарбована в біло-червоно-синій колір:
— Спочатку думала перефарбувати, але зрозуміла, що немає сенсу, тому що там просто все розноситься. У нас був закуток, де ми паркували машини. Пригадую, що коли служила у 2014−2016 роках, у мене була гарна каталка. Ми поранених на неї клали, й усе було гарно.
Але під час боїв під Лисичанськом Оксані довелося викинути ту каталку, бо завжди поранених було настільки багато, що вони набивались у машину. У зруйнованих будинках вона знайшла диванні подушки, накидала їх у «швидку», щоб хлопцям було зручно сідати й лежати на них. Зв’язку ніде не було — тільки у шпиталі Лисичанська: там стояв Starlink.
— Я приїхала до шпиталю, поранених здала. Мені кажуть: «не повертайся ти, тут сильний обстріл». Але я виїжджаю. В голові промайнула думка про те, що дорога під обстрілом. Вагалась недовго. Виїхала. Приїжджаю. Страшний обстріл, зрозуміло, що там все вибухає, горить, як завжди — росіяни нас магнієвими бомбами тоді закидували, які не тушаться ніяк. Їх тільки скинути з машини можна, якщо встигнеш, звичайно. Береш поранених, їдеш назад, подушки всі диванні просякнуті кров’ю. Викидаєш, береш інші. Важко це все…
Про дівчину з контузією, яка повернулась до своїх
Про мужність наших захисників і захисниць Оксана згадує постійно.
Найбільше запам’яталася їй одна дівчина:
— Ми її вивозили з контузією, віддали лікарям. А за два дні, коли приїхала поранених забирати, я знову побачила її. Вона просто повернулася до своїх. Проте цього разу вона була з важким пораненням осколковим. Ми її вивезли тоді.
Що з нею далі було, не знаю. Але пам’ятаю я її досі…
«Після страшного обстрілу позицій хлопець відкопався і пройшов до наших позицій»
— Одну з наших позицій розстріляв російський танк. Ми вважали, що всі загинули. Звідти ніхто на контакт не виходив, позиція була втрачена. Наші відступили. Проте за день звідти прямо на наш медпункт прийшов хлопець із цієї позиції. Він весь був у побілці, біленький такий: обличчя, однострій. Він вийшов зі зброєю. Сказав, що сам відкопався, бо його завалило. Аби вижити, пив воду з батареї в будівлі, де переховувались…
Він пройшов без бою до наших позицій, дійшов до медпункту. Лікар його оглянув, в нього була травма тільки від здавлення грудей. Серйозних пошкоджень, переломів чи таких відкритих ран у нього не було.
Він поспав два дні, бо пережив сильний стрес. Згодом повернувся на позиції до своїх хлопців. Він навіть не захотів, щоб його евакуйовували…
Лікували покинутих поранених домашніх тварин
Ще Оксані запам’яталися покинуті домашні тварини — собаки, коти… Люди виїжджали та просто покидали своїх собак чи котів.
Вона пригадує, що було там було дуже багато контужених тварин і те, як одного з них лікар Світлана намагалась лікувати.
«Усі поля були усіяні парашутами з ФАБів»
— А ось під час херсонської операції, восени 2022-го, там вже були ФАБ (фугасні авіабомби. — Авт). Їх скидали з парашутами… І коли ми там по полях шукали й забирали наших загиблих, то я літала дроном, бо там все-все скрізь заміноване було.
Так ось — ми літали «мавіком» над полями, щоб шукати наших загиблих, і я спочатку думала, що це тіла, такі білі, як тіло на вигляд, а то парашути. Там усі поля були всіяні парашутами з ФАБів, — згадує вона.
«В Авдіївці знала кожну стежку, заводила колони бронетехніки»
Про свої поїздки фронтовими дорогами Оксана розповідає, як про звичайну роботу:
— Я дуже добре запам’ятовую дороги. Й ще, коли я їздила на «швидкій», я заводила колони бронетехніки, тобто за мною їхали БМП. Ми стояли в Авдіївці майже рік, то я там знала кожну стежку, де можна проїхати, знала усі об’їзні шляхи.
Якщо там тривав бій чи обстріл, або просто щось там горить, то я завжди мала «план Б».
«Сильніший за все страх, коли ти приїздиш на позицію, а там уже росіяни»
На моє запитання, що Оксана в цих поїздках відчувала, вона не замислюючись, відверто відповідає:
— Дуже страшно було. Сильніший за все страх був, коли ти приїздиш на позицію, а там уже росіяни. У нас там була ще одна дівчинка, лікар в медпункті, Світлана Балєнко. І ми з нею вдвох у Бахмуті їздили по позиціях. Нам було так страшно, що ми бралися за руки, я за кермом, вона поруч. Я їй кажу: «Свєта, касочка одягнута» — це перший ступінь страху.
Потім, коли вже прилітає, починається другий ступінь — «касочка застібнута». А потім, коли їдеш і взагалі все горить, палає, ти там проїжджаєш, у нас найвищий ступінь небезпеки був, коли кажу «Свєтка, молись». І вона починала вголос читати якусь молитву. Я кажу: «давай іншу, цю ти вже читала». А вона багато молитов знала, і судячи з того, що ми сидимо і розмовляємо, воно, мабуть, допомогло…
Про календар, де навіки «січень»…
У 2024 році ситуація дуже сильно змінилася. Тепер вивозити поранених — це дуже складна і стовідсотково чоловіча праця, бо треба витягнути, донести до машини… А просто сидіти в медпункті й не робити виїздів, на думку Оксани, не мало сенсу.
— Я можу бути корисною і в інших сферах військового життя. Перейшла тоді на посаду офіцера служби зв’язків з громадськістю. Розповідаю про своїх побратимів.
А нещодавно я зробила календар. Хлопець, фото якого ілюструє «січень», загинув. У його побратимів він досі висить на стіні. Вони його не перегортають…
P.S. Наразі лейтенант Оксана Чорна отримала нове призначення в іншу бригаду. Її війна триває…
Фото Олени Худякової та з архіву Оксани Чорної
