44-річний військовий Володимир на позивний “Шабай” служить у самохідному артилерійському дивізіоні 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. У 20 років він їздив по заробітках. До 2014 року це була Росія, а потім хоч “Шабаю” й дзвонили звідти й пропонували хорошу роботу з великою зарплатою, він принципово відмовлявся й знаходив заробіток в Україні та Польщі.

Історію військового розповіли на Facebook-сторінці 128 окремої гірсько-штурмової бригади.

Як каже військовий, восени 2022-го року йому прийшла повістка.

“Побачив у дверях повістку й пішов у військкомат. У мене давні проблеми зі здоров’ям, однак я про них особливо не розповідав, а ВЛК на це не звернула увагу. Так і потрапив у самохідний дивізіон 128 ОГШБр, працюю тут із гусеничною самохідною гарматою 2С1 “Гвоздика”, моя посада — заряджаючий”, — розповідає Володимир.

Шабай каже, що на всіх напрямках, де воює дивізіон, гаряче й небезпечно. Навіть з урахуванням того, що гармати стоять на певній віддалі від лінії зіткнення.

“Недавно по нашій позиції прилетів КАБ (керована авіаційна бомба). Я почув страшенний гуркіт від вибуху, й кинувся на землю. Біля голови просвистів величезний осколок і врізався в траву за 2 метри від мене. Іншим разом, коли ми стояли в населеному пункті, прилетів “Ураган” (реактивна система залпового вогню з 220-міліметровими снарядами) і вибухнув за дві хати від нас. Вистачало всього, але живий, слава Богу. Людина поступово до всього звикає, хоча дуже неприємно, коли поряд прилітає. Я воюю більше на автоматі, це вже ввійшло в звичку. Коли бачиш, що відбувається в тилу, як дерибанять гроші, які могли б піти на озброєння, то мотивація пропадає. Що для мене найважче? Тут одне на одне накладається — побутові незручності, психологічний пресинг, втрата товаришів, страх від прильотів. Але найважче, що далеко від дому. Я вже третій Новий рік зустрів не вдома. Ми його тут взагалі не відзначаємо. Лягаєш і намагаєшся поспати, а одним оком і вухом пильнуєш, чи все тихо. І в будь-яку секунду чекаєш команду “До бою”, — додав Військовий.

Дома, на Рівненщині, Володимира чекають дружина й син. Саме заради них він у ЗСУ.

“Я не хочу, щоб воював мій син. Я б хотів, щоб ніхто не воював, щоб люди жили в мирі й злагоді, йшли на компроміси, поважали один одного. Бо війна — це жахливо. Але не виходить, на жаль, бо є чокнутий сусід, який вирішив побикувати, поставити себе вище, ніж є. Ось чому доводиться воювати”, — ділиться Шабай.