Єгор Протопопов за освітою програміст. До повномасштабної війни мав власний бізнес – магазин взуття. Крім того, займався 3D-моделюванням, монтував відео. Його дружина Олена працювала на телебаченні. Мешкало подружжя неподалік від Антонівського мосту. І в перший день повномасштабного вторгнення вони опинилися посеред пекла.
Загибель сусідки, обшуки, життя під гуркотом вибухів
У Кіндійці гаряче було з самого ранку. Єгор з Оленою миттєво зірвалися з місця, а наступного дня дізналися про загибель своєї сусідки Саші – місцевої ветеринарної лікарки.
“Був приліт, на неї завалився дах. Син її відкопував звідти, коли вона загинула. Вони всю ніч з сусідкою намагалися дістати тіло з-під завалів, – розповідає Олена.”
Син загиблої був ровесником Уляни, старшої доньки Єгора та Олени, дівчинці 26 лютого того року виповнилося 12 років. До початку повномасштабної війни батьки планували влаштувати для донечки свято, покликали купу гостей, замовили великий торт. А святкувати довелося в підвалі.
“У нас нічого не було, ми буквально варення мазали на хліб, і це був такий святковий торт», – розповідає Єгор.”
Близько місяця родина жила в Комишанах в Олениної бабусі. Але й там не було спокою. Це був час безсонних ночей і жаху, бо старенька бабина хата ходором ходила від вибухів. А останньою крапкою перед виїздом із Херсонщини стали обшуки в домі, де жили батьки Олени. Вона згадує:
“Коли ми вперше приїхали в Херсон, у вікно маршрутки побачили, як виводять сусідів з мішками на головах. Мені батько дзвонить і каже, зараз не повертайтеся, у нас обшуки. А в мене посвідчення журналіста, якраз перед цією війною я знімала сюжет про сепаратистів. І в той момент зрозуміла: нам треба виїжджати, бо невідомо, чим це може закінчитися.”
Родина переїхала до Львова, де жили їхні родичі. Вже на другий день Єгор пішов там у військкомат і вступив до Збройних сил України. Разом із чоловіком на війну вирушив і молодший брат Олени.
Мені дуже пощастило, що воював із такими мужніми хлопцями
Після загальновійськового навчання у Великобританії Єгор отримав спеціальність розвідника і приєднався до 56-ї маріупольської бригади.
“Потрапив в піхоту і виконував завдання піхоти, тобто, це оборона, це штурми. Різні завдання були. І машини витягували, і навіть щось мінували, і в розвідку ходили, – згадує Єгор.”
Бойовий шлях Єгора розпочався у Пісках. Там в одному із запеклих боїв отримав важке поранення. Він згадує, що напередодні вночі був дуже важкий штурм. Після кількох не дуже вдалих спроб бійці відбили позицію й мали там закріпитися. На той момент, після евакуації поранених, з 16 чоловіків залишилось п’ятеро. За наказом бойового керівництва, бійці мали утримувати позицію, поки не прийде підмога зброєю й людьми, але опинилися у напівкільці, прорватися через яке було складно.
“Нас вибивали постійно, були жорсткі артобстріли, штурми. Під кінець третьої доби прилетіла міна. Відірвало обидві ноги. Я був впевнений, що не виживу, що мене не вивезуть, бо ніхто не міг до нас доїхати. Але побратими врятували, витягнули. Мені дуже пощастило, що воював з такими мужніми хлопцями, – розповідає Єгор.”
За його словами, серед тих п’ятьох бійців, що утримували позицію разом з ним, були поранені, але вони продовжували воювати. А його з поля бою витягнув побратим з відірваними пальцями на обох руках.
Коли Єгор зрозумів, що йому відірвало ноги, подумав, що це кінець. Та все ж вирішив поборотися за життя. Через рясну кровотечу, він міг стекти кров’ю менш ніж за хвилину. Дістав турнікет, наклав на одну ногу, але невдало. Кров вже не так сильно, але продовжувала витікати. Наклав турнікет на другу ногу, а тоді повернувся знову до першої, почав накладати трохи вище та затягнути вже не міг, почав непритомніти. І в цей момент підбігли побратими.
“Я кажу хлопцям, дотягніть турнікет і вирубаюсь. А потім все пам’ятаю уривками, тобто, включаюсь – виключаюсь. Приходжу до тями, мене тягнуть. Бачу, хлопці втомилися, якась вузька траншея, не можуть перетягнути. Кажу: знімайте броню, зрізайте все, розгрузку, каску, Знов відключаюсь.”
Побратими його підбадьорювали, казали, скоро приїде підмога і його заберуть.
Та коли відтягнули у поле, далі від траншей, почався обстріл, усі побігли в укриття. Єгор лежав і думав: ну, все, міни падають, десь дрон висить, коригує, це вже по мене. Він знову приготувався до смерті. Та коли після кількох секунд непритомності вкотре оговтався, почув гул важкої техніки, зрозумів, що це підмога, і почав тихенько повзти назустріч.
Робота, спорт і діти – продовження реабілітації
Остаточно прийшов до тями вже у шпиталі в Дніпрі. Звідти з телефона медсестри подзвонив дружині, сказав, що з ним все добре, мовляв, живий, але трохи пошкоджений. У Дніпрі в реанімації пробув близько 10 днів. Одна нога в нього частково трималася на шкірі, тож її лікарі намагалися врятувати. Буквально зібрали по кісточках. Але через велику кількість поранених, каже Олена, операцію зробили поспіхом, рану не дочистили від часток одягу та взуття, які буквально в’їлися у живу тканину, і почалося нагноєння.
“П’ятку зібрали з уламків. Я приходила до нього у шпиталь і бачила під плівкою ці кістки стирчать, зібрані, як пазлик, як мозаїка. Але пальці рухалися, і там ще були якісь сухожилля, – згадує Олена.”
Вона благала медиків зберегти чоловікові другу ногу, і його просила, щоб він набрався сил. Але після сімох чи вісьмох операцій, які проводили вже у Львові, у Єгора не витримувало серце, і він погодився на ампутацію.
А після зняття швів, його перевели до реабілітаційного центру на Львівщині, де Єгор встав на протези й почав вчитися ходити заново.
Олена працювала у Львові за змінами, а у вільні дні їздила до чоловіка по 40 км туди й назад. Вона розповідає:
“Багато дружин і мам там жили зі своїми чоловіками. Я не жила, але їздила часто. Фактично весь час, коли не на роботі, була там з ним. Бувало таке, що виходила в 6 годин із нічної зміни, сідала на маршрутку і там могла поспати 40 хвилин. Приїжджала до нього, а ввечері останньою маршруткою їхала назад.”
Олена знала, що в центрі з Єгором працює психолог, але їй щоразу було дуже важко залишати його там самого.
Перші кроки на протезах давалися Єгору дуже важко. Спочатку з протезами він не міг ані сидіти, ані стояти. Поки навчився ходити з двома милицями й міг вийти на вулицю, минуло багато часу. Він ставив собі маленькі цілі й просувався до них, долаючи крок за кроком. На те, щоб подолати 20 метрів коридору й дійти до ліфта, пішло близько тижня. Спуститися на перший поверх і сісти на лавочку, зайняло ще декілька тижнів. Потім йому вдалося дійти до кавомата, взяти каву й вийти на вулицю. Коли виписався з реабілітаційного центру, не зовсім впевнено, але міг потроху ходити.
Єгор з дитинства займався бойовими видами спорту – боксом, кікбоксингом, ходив на баскетбол. Це й зараз допомагає йому підтримувати гарну фізичну форму. Він продовжує реабілітацію, займаючись із тренером у спортзалі.
Взявши за головну мету, повернутися до звичного життя, Єгор поступово досяг того, що сьогодні живе в режимі звичайної людини. Вже близько року працює режисером монтажу на Суспільному телебаченні у Львові. Керує автівкою, самостійно добирається до місця роботи.
“Не хотів сидіти вдома, хотів чимось займатися. У мене була можливість працювати віддалено, але я сказав, давайте ходитиму на роботу І насправді це продовження моєї реабілітації.”
Вільний час Єгор проводить із дружиною та двома донечками. Менша народилася вже під час повномасштабної війни.
“Моє хобі – це діти, – каже Єгор і пояснює – Коли приходиш з роботи й бачиш своїх дітей, які до тебе біжать, які потребують твоєї уваги, ти мусиш бути більш мобільним, життєрадісним і активним.”
Коли Олена була майже на 9 місяці вагітності, вони якраз збирали з чоловіком документи на виплату за бойові поранення. Це було взимку, на вулиці – ожеледь, в них обох роз’їжджалися ноги на слизькому асфальті. Пооббивали пороги багатьох держустанов, підіймалися на вищі поверхи без ліфта. Та врешті подолали й ці три кола бюрократичного пекла, в буквальному сенсі, тримаючись за руки. А невдовзі народилася Меліса. Попри своє заспокійливе ім’я, дівчинка дуже активна і не дає мамі розслабитися.
Хоча маленька з’явилася на світ не в найкращі часи, Олена з Єгором кажуть: вона принесла щастя, надію, натхнення й стимул працювати для того, щоб обидві донечки були щасливими.
