Українці зробили надзвичайно вагомий внесок у перемогу над нацизмом. Заперечувати це безглуздо. Визнанням цього внеску стало включення України до складу держав – засновниць ООН. Поряд з іншими народами – учасницями антигітлерівської коаліції український народ по праву є однією з націй-переможниць. Повідомляє Укрінформ.
Загальна кількість мобілізованих з території України за роки війни до Червоної армії становила близько 7 мільйонів. Кожний другий з них загинув, а кожний другий з тих, хто залишився живим, став інвалідом.
Крім Червоної армії вихідці з України воювали в арміях Польщі (120 тисяч), США (80 тисяч), Канади (45 тисяч), Франції (5 тисяч). Сотні тисяч українців боролися проти нацистів у лавах партизан та повстанців. Україна дала Червоній армії 7 командуючих фронтами і арміями, 200 генералів. Понад двом тисячам українців було присвоєне звання героя СРСР. У 1944 році кожен третій військовослужбовець Червоної армії був вихідцем з території України.
У піхотних частинах і з’єднаннях 1 – 4 Українських фронтів українці становили 60-80%. Саме вони, до речі, переважно брали участь у визволенні від нацистів країн Східної Європи.
Тепер – про моральний аспект. Цинізм Кремля полягає в тому, що святу тему перемоги над нацизмом він намагається перетворити на свого роду індульгенцію від усіх злочинів як радянського, так і нинішнього російського режимів. Той, хто про ці злочини говорить, автоматично звинувачується російською пропагандою у фашизмі. Те, з якою легкістю в Росії розкидаються цим страшним словом, до речі, особливо насторожує.
Так, ми відзначаємо День перемоги з покорою і жалобою. Ми не танцюємо і не співаємо у цей день, бо знаємо, якою страшною ціною ця перемога була здобута. До речі, саме так, без жодних парадів, відзначали цей день наші діди – ті хто переміг нацистів – у перші двадцять років після перемоги. І лише у «пізньому» СРСР і, особливо, у нинішній Росії, ті, хто не має жодного поняття про страхіття тієї війни, перетворили цей день на знаряддя пропаганди, інструмент ідеологічного зомбування власного народу, фактор безпідставного брязкання зброєю і безкінечних погроз навколишнім країнам. Уже просто культовою в Росії стала в фраза «можемо повторити», «наші танки знову будуть в Празі, Берліні тощо».
Міфічною «зовнішньою загрозою», якою кремлівське керівництво десятки років лякає російський народ, вони навчилися пояснювати всі свої непопулярні дії і невдачі: й постійну мілітаризацію, і якийсь унікальний шлях розвитку Росії, в якому немає місця загальновизнаним нормам демократії, й економічні проблеми, і санкції та ізоляції. Це універсальне і дуже зручне пояснення того, чому Росія продовжує залишатися технологічно відсталою країною.
Росія всіх навколо звинувачує у «переписуванні історії», але при цьому сама намагається нав’язати світу ту версію історії, яка була написана радянським тоталітарним режимом. Історія для того режиму, як відомо, була не більше, ніж засобом ідеологічних маніпуляцій та приховування власних злочинів. Захищаючи такий підхід, Росія, по суті, сама стає фальсифікатором історії. Чому вона це робить? Адже, на перший погляд, здавалося б, в Росії зараз панує зовсім інша система, ніж була за комуністів, зовсім інша ідеологія. Але це лише на перший погляд. Насправді сучасна Росія є прямим продовжувачем радянського режиму – з точки зору як агресивної імперської суті держави, так і злочинних антигуманних методів досягнення своїх цілей.
Драма українського народу, як і інших народів Східної Європи, полягала в тому, що, вигнавши нацистів, ми не стали вільними, бо на нашій землі запанував не менш жорстокий сталінський тоталітарний режим. А сьогодні, розпочавши шість років тому війну проти України, окупантом на українській землі стала спадкоємиця того режиму – Росія. Від рук російських окупантів вже загинуло понад 13 тисяч українців. При цьому методи, які вони використовують проти полонених українців та кримських татарів на окупованих територіях – як в Криму, так і на Донбасі – часто не менш жорстокі, ніж ті, які застосовувалися в радянських гулагах або в нацистських концтаборах.
Зрозуміло, що в цих умовах запрошення іноземних лідерів відзначити День перемоги у столиці держави-агресора є, м’яко кажучи, насмішкою над жертвами російської війни проти Україні. І тут в жодному разі не йдеться про недооцінку ролі російського народу у Другій світовій війні – його внесок у перемогу над нацизмом величезний. Але росіяни, які здобували перемогу, і кремлівське керівництво – це далеко не тотожні поняття. Ніхто не може приватизувати перемогу в тій страшній війні. І вже точно не має на це жодного морального права Кремль, для якого ця перемога – лише коліщатко в механізмі безкінечного самовідтворення тоталітарних режимів.
