Варашанин Сергій на псевдо Монгол з дитинства мріяв стати військовим. Навіть намагався вступити до вишу, але його не взяли через плоскостопість. Нині чоловікові вже 39, шість із яких він – на війні.
Історію військовослужбовця розповіли у 104 бригаді Тероборони ЗСУ.
Вада, через яку Сергієві свого часу не вдалося піти омріяним шляхом, не стала, однак, на заваді для того, щоб боронити країну.
«Якось не було можливості евакуювати хлопців транспортом, то я за ними сім кілометрів пішки пройшов сам. Зайшов на позицію, їх забрав, вивів. Ще там з інших підрозділів теж були бійці. Вони отримали наказ залишитися ще на добу. То я їм «Кропиву» (бойова система карт тактичної обстановки) відкрив, показав маршрут, куди краще вийти, безпечніше», – розповідає воїн.
Нині варашанин служить у 104 бригаді. Разом зі своїм 61 батальйоном пройшов бої за Бахмут, брав участь в обороні Куп’янщини. Проте чи не найбільше бойового досвіду здобув ще за часів АТО (антитерористичної операції) на Донбасі, адже вперше на війну потрапив у 2015 році: воював під Станицею Луганською, Щастям, Пісками, Курдюмівкою, Майорським, Зайцевим.
Після 2018 демобілізувався і пішов на цивільну роботу, працював на Рівненській атомній електростанції. Напередодні повномасштабного вторгнення прийшла повістка і він без вагань пішов служити.
Перший бойовий вихід в складі 61 батальйону стався під час оборони Бахмута. Монгол каже, що зовсім не відчував хвилювань чи страху, хоч там і було дуже «гаряче»: «На той час я ще був командиром відділення. Ми мали коригувати вогонь артилерії. Заїхали, на броні вигрузилися, знайшли укриття, де можна працювати. І працювали гарно. Але потім нас засікли».
Спочатку, каже Монгол, по них випустили касету «Градів» і ті лягли за сотню метрів від них, але наступний удар був влучним: «Пряме попадання було в будинок, і нас там накрило. Хлопці кричали, бо контузія у всіх була. Багато хто впав у паніку, але якось я зміг організувати. Я якось вибрався з-під завалів і був доволі врівноважений. Всю відповідальність взяв на себе. Викликав евак».
За ці роки Сергію довелось не раз організовувати евакуацію бійців з передової. Часто він і заводив побратимів на позиції: «Вів саперів, щоб вони замінували позиції хлопцям, аби ніхто до них не підійшов. Нас помітила «пташка» і почали біля нас 120 міни падати. Я кажу: «хлопці, лягайте». А вони всі в купку до мене збилися, як до мами. Ми лежали. Десь 15 мін випустили по нас. Пташка подумала, що ми вже 200 та полетіла».
Подібні виходи доводилося виконувати чи не щодня. Хоч Сергій і командує взводом, але, каже, що часом шкодував хлопців і сам ходив на виходи, бо людей мало і їм потрібен бодай якийсь перепочинок, а от про свій відпочинок не надто переймається – від початку повномасштабного вторгнення жодного разу не ходив у відпустку.
Натомість його тримає думка про зустріч із доньками й перемогу. Каже, що безсумнівно війна закінчиться нашою перемогою. Якою вона буде, не береться прогнозувати, але мріє, що ми повернемо контроль над всією нашою територією, а більшого й не прагне, бо нам чужого не треба.
